<< Главная страница

Козачка



Категории Марко Вовчок ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I Жив у нас у селi козак Хмара; багатир був! Що було в його поля, худоби, що всякого добра! Не дав йому Господь дiточок купочки, уродилась дiвчинка одна одним, як сонечко в небi. Випестили ïï, викохали хорошу й чепурну, i на розум добрий навчили. Уже шiстнадцятий годок минає Олесi, вже й свати почали в хату навертатись. Старi дякують за ласку, частують, а дочки не змовляють: Ще нехай погуляє, то буде чим дiвування згадати. Ще не час голiвку молоденьку на господарствi клопотати; нехай погуляє дiвчиною. А що вже женихiв було, Боже мiй милий! Де вона пройде, то як рiй гуде! Та й дiвчина ж була! Велична, хороша, до всякого привiтна й ласкава, i заговорить, i засмiється, i пожартує; а де вже помiтила що незвичайне, то так погляне, наче холодною водою зiллє, i одiйде собi геть. Жила в батька-матерi, не знаючи горя, анi лиха. Сказано, як молоде, то й гадок не має; тiльки й думки, як би погулять весело. Да вже як там хороше й розкiшно не жилося, треба було й ïй свого лиха одбути. Занедужала перше мати: таки вже старенька була; похирiла недiль зо двi та й переставилась. За ненькою й батько помер з нудьги та з жалю за вiрним подружжям, що з нею молодий вiк iзвiкував. Осталась Олеся сиротою. Плакала-плакала, та треба було привикати. Добрi люди ïï не забували: то стара тiтка прийде, розважить, то дiвчата прибiжать, нащебечуть, а коли то й за собою витягнуть. Дождали осенi. Свати й не переводяться в Олесинiй хатi: однi за дверi, другi на порiг. А вона все дякує та одмовляється то тим, то сим. – Чому не йдеш замiж, Олесю? – питає стара тiтка. – Женихiв у тебе, хвалить Бога, як цвiту в городi; хоч греблю гати. Чого б то тобi гордувати? Парубки ж у нас – як орлята: жвавi, молодi. I старече серце радується, поглядаючи на ïх, а щоб то молоде дiвоче нiмiло й до жодного не хибнуло, – я вже й не знаю, який се теперечки свiт настав. – Тiтко-сердечко! нехай я ще погуляю! – Пора, пора, моя дитино! Послухай старечоï сувори. Самiй тобi веселенько, а вдвох iз любим чоловiком iще веселiше буде. А що хазяйствечком будеш клопотатись, того не бiйся: робитимеш не для кого, як для себе; любо буде й поклопотатись. Ти, дякувати Господовi, не крiпачка: твоя праця не загине дурно. – Не крiпачка! Нiбито вже як крiпачка, то й свiт зав'язаний! Живуть же люди. – Живуть, Олесю, та таке ïх i життя! – Як пани добрi, то й людям добре. – Та що з того, що пани добрi? Якi ще паненята будуть! Та й добрим треба годити, i в добрих загорюєш для себе хiба три ступнi землi на домовину, а в лихих... то нехай Господь не доводить i чути!.. Годi й згадувати таке!.. Послухайся, Олесю, та й на весiллi погуляймо! А що вже менi втiшно та мило буде, як пощастить тебе Господь сiм'єю, що коло тебе дiточки, як бджiлочки коло повного квiту, загудуть! – Я ще погуляю дiвчиною, тiточко! – та й годi. II Аж ось шле свати Iван Золотаренко. Олеся пошанувала любих гостей i рушники подавала. А сей Iван Золотаренко та був крiпак. Такий-то виходився хороший, моторний, i не пiзнати його, що в гiркому крiпацтвi зрiс. Догадались тодi вже всi, кого Олеся дожидала, та так i забурчало по селу, мов у джерелi: Як то можна! та де се видано! та хто таке чув, щоб вiльна козачка за крiпака оддавалась! Почула стара тiтка та й вдарилась об поли руками: – Бодай же я не дождала таке чути! Дитино моя, Олесю! схаменись! Та як би жив був твiй батько або мати, краще б вони тебе в глибокiй криницi затопили! Та ïх i кiсточки струснуться в землi з великого жаху та жалю! Що се ти задумала? Та се тобi якiсь чари давано! Так то вже вмовляє стара Олесю, i просить, i плаче. – Нi вже, тiточко моя люба, – говорить Олеся, – нiчого не поможеться: буду за Йваном! Стара до Петра Шостозуба. Нема, поïхав у ярмарок. Лихо!.. А той Петро Шостозуб та був перший чоловiк у громадi, – вже старезний такий, Боже! як молоко, бiлий. До Андрiя Гонти – нема. До Михайла Дiдича – нема: усi в ярмарку. – Ой лиха моя година та нещаслива! Кинусь хоч до Опанаса Бобрика! Сей дома був. Лежить у садку пiд грушею, люльку пихкає. Побачивши Олесину тiтку: Здоровi, – каже, – були й Богу милi! Чи не на пожарину бiжите? – Нехай вам Бог помагає, пане Опанасе! прийшла до вас за радою. Порадьте мене: несподiване лихо спостигло! Зберiть раду! – Оце! щоб то для жiнок раду скликати! Вже б то й громада була як синиця без глузду! Зберiться самi, та яка всiх перекричить, тоï i правда буде. – Ой пане Опанасе! се не жiночi примхи: велике нещастя нам сталось! Та й оповiстила йому все чисто. Нащо вже веселий, нежурбливий, та й вiн заклопотався сим випадком. – Еге! – каже, – що то дурне дiвча, сказано вже! Коли й вимага якого лиха, то не другому кому, тiльки собi власне. – Ходiть, пане Опанасе; може, вона вас послухає. А не послухає, то звелимо послухати! Ось i шапка, рушаймо! Iдуть, а на всiх улицях люди так i снують, аж не потовпляться, i все до Олесиноï хати, – i старi, й молодi, i малi навiть собi бiжать. Всi вмовляють та просять: – Не йди за крiпака, не йди! ЯК ТАКОГО ХОДУ, ТО ЛУЧЧЕ З МОСТУ ТА В ВОДУ! А парубки оступили хату. – Не дамо дiвчини, – гукають, – не дамо! Нехай вiльна козачка не закрiпощається людям на смiх, а своєму селу на сором! Та що не вмовляли Олесi, нiчого не помоглось. Тiльки гiрш дiвчину засмутили. Слухаючи ïх щироï й розсудливоï ради, хоч i одмовляла ïм, що не вповає анi на худобу, бо має й сама, анi на вiльнiсть: Що, – каже, – по тому, що буде вiльний, коли не буде любий? – а проте сльози так з очей i ринуть. – Тебе, дiвчино, як я бачу, й за рiк не переговориш, а за два не переслухаєш, – каже Опанас Бобрик. – Сказано: жiноцький розум на що добре здатний? От любий, любий, та й годi! А любого того якi обсiли, на се не вважаєш? Та що я маю слова дурно тратить! Вона й не слухає! Бувайте ж здоровi, та, НЕ ПИТАЮЧИ БРОДУ, НЕ СУНЬТЕСЬ У ВОДУ, БО ВТОПИТЕСЬ! Се зговоривши, потяг старий до своєï господи, пiд грушу. Далi й люди почали розходитись. Осталась в Олесинiй хатi тiльки стара тiтка плачуча. III Вже й нiч землю обiймає; зiйшов мiсяць i вдарив ясним промiнням по бiлих хатах. Олеся, смутна й неспокiйна, одчиняє вiконце, дивиться: парубки обсiли кружалом ïï хату; iншi гомонять, а декотрi понурi сидять i голiв не зводять. Подивилась Олеся, подумала, зачинила вiконце i вийшла, а тiтка за нею. Стала Олеся на високому порозi та словами промовляє до козакiв: – Панове молодцi! – каже, – змалечку зазнаю, що ви були у всякому дiлi звичайнi й обачнi; не сподiвалась я од вас, козакiв, таку собi наругу мати! Що ви мене, як вороги, стережете, в неславу сироту вводите! Коли б iз рiвним змагались, а то з безпомощним дiвчам!.. Не заживете собi на сьому слави, панове! – Не сподiвались i ми, Олександро, – озвавсь, висту¬аючи, огрядний, високий парубок, – не сподiвались, щоб старого Хмари дочка та з крiпаком пойнялася! – Коли нашi парубки тобi не до любовi, було сказати, – почав другий, козак гарний, як iскра, – ми б тобi знайшли самi; усю Вкраïну виïздили, та знайшли б! – Шкода шукати, коли менi Бог уже послав такого, що й до любовi, й до пари. Яка менi доля судилась, така й буде, не жалкуватиму нi на кого. Хоч i рiк стерегтимете мене, я на другий оддамся таки не за кого iншого, як за Йвана Золотаренка. Розходьтесь, панове козаченьки, прошу я вас просьбою, не засмутiть гiрше мене, молодоï! Послухайте моєï тiтки, ïï старечоï та розсудливоï мови! – Розходьтесь, соколи моï яснi! – промовляє стара плачучи. – Вже нашому лиху нiчого, мабуть, не вдiєш! Попуст Божий, дiти! Парубки погомонiли-погомонiли та й розiйшлись. А Золотаренковi старости собi розгнiвались. – Сього не чутно й зроду в добрих людей, – кажуть, – подавали рушники, змовились, – чи годиться ж розраджувати? Козаки, а звичаю не знаєте! Ми хоч i крiпаки, та за себе вступимось! – Хто ж i порадить сироту, – одказують старi козачки, – як не ми? Се б нам од Бога грiх був великий, коли б ïï не одговоряли од сього лиха. Не послухала – Господь iз нею! Буде гiрко каятись нерозумна дiвчина, тодi згадає нас! IV Уранцi йде Олеся дружок збирати. Куди не вступить, усюди одмовляють, iншi аж плачуть. Которих дiвчат то матерi й не пустили в дружки, которi й самi не пiшли, а якi i йдуть, то все зiтхаючи та жалуючи Олесi: Не веселий дiвич-вечiр у нашоï молодоï! От i повiнчались; ходять по селу та на весiлля запрошують. А тут проти ïх саме ïдуть люди – з ярмарку вертаються. I Петро Шостозуб, i Андрiй Гонта, i Михайло Дiдич, i ще скiльки людей. Петро з сивою паровицею рушає попереду. Се був дiд дуже старий, бiлий, а проте чуйний, високий i прямий, як явор; очi йому блискучi, як зорi; iде собi покволом та й питає стрiчного чоловiка: – А що се за весiлля в нас скоïлось? – А се, – каже той, – покiйного Хмари дочка повiнчалась iз Iваном Золотаренком. – Iз Золотаренком? та який же то Золотаренко? – Крiпак, пане Петре, от Сухомлинського пана пiдданий. Засмутився старий Шостозуб, дуже засмутився, i не сказав нiчого, а другi так i покрикнули з жалю та з досади. Тут молодi порiвнялись; треба було вже перше всього привiтати ïх, як Бог велiв. Вони поклонились, на весiлля просять. Петро пiдняв високу шапку. – Боже вам помагай! – рече. – Нехай Господь щастить долею, шастям i здоров'ям! Молодi дякують. – Просимо ж, добродiю шановний, на весiлля! – Нi, молода княгине, не пiду до тебе на весiлля: не подобна рiч менi, старому, по весiллях гуляти. Дякую за ласку! А Гонта Андрiй, чоловiк добрячий, тихий був, i каже молодому: – Ой Iване, Iване Золотаренку! що ти зробив, мiй друже! Хiба в тебе розум дiвочий, що вповав на теперiшнiï часи, а що буде послi, не подумав єси та й запропастив i дiвчину, i все ïï плем'я! Тим-то, кажуть, сирота: вiльно i втопитись. Та й похитав сивою головою. – А чому ж на весiллi не погуляти! – озвавсь Опанас Бобрик, узявшись у боки. – Жаль, та не вернеться! Хоч погуляймо! – Стара необачна голово! – каже Петро, – схаменись! Ти б приступив гуляти й там, де добрi люди сумують i плачуть вельми! – Та що ж, пане-брате! Плачеш-плачеш та й чхнеш! – Не звичайно жартувати, пане Опанасе, – гукнули всi разом, – коли таке дiється! Ти свою сиву голову пошануй, коли не шануєш козацтва! – А нуте лиш, годi вам! От справдi, розгримались, як на дурного! Не йти, то й не йти, i не пiду; а дочка козача, треба б i танцiв козачих; та з вами не зговориш – шкода! Молодi стоять i очей не зведуть. – Нехай же Господь дає долю добру i талан. ЩОБ БУЛИ ЗДОРОВI, ЯК ВОДА, А БАГАТI, ЯК ЗЕМЛЯ! I ВIК ВАМ ДОВГИЙ, I РОЗУМ ДОБРИЙ, краснi молодята! Поклонились старi та й рушили собi до домiвок; а молодi своєю дорогою пiшли. Засмутились голуб'ята. Iзглянулись мiж собою: вiн поблiд на лицi, в неï очицi отяжiли слiзьми – i пригорнулись одно до одного. – Кохання моє! – озвався вiн стиха, – така в мене думка, що я тобi свiт зав'язав! – Милий мiй, моє подружжя дороге! – одповiдає Олеся, – що нам Бог дасть, те й буде! аби в парi з тобою вiк звiкувати! V Другого дня пiшли панам поклонитись. Не почула Олеся нi привiту, нi совiту, анi любого та веселого погляду не побачила. Пани такi якiсь сердитi, а гордi – аж надимаються. Будь покiрна, – наказують, – та до роботи панськоï щира! I чудно, i сумно було Олесi таке слухати! А далi й страшно стало. Се справдiшня невольниця вона буде!.. I марно ïï лiта молодiï перейдуть! Марно пишная краса зов'яне в щоденнiй тяжкiй роботi – у неволi!.. Iдуть до господи улицею, – як же глухо та сумно по селу, Боже милий! Спом'янула Олеся: було, вона в своєму селi йде – той привiтає, другий на здоров'я спитає, декотрий пожартує, iнший стане та свiй смуток-жаль повiстить; i старi гомонять, i молодi, й дiтвора бубонить. Було тiльки сонця краєчок засвiтить, уже й бряк, i дзвяк по селу, рух, стук – живий люд! А тут хто й стрiнеться – понурий, неговiркий, печаловитий. Свекруха рада Олесi, як рiднiй дитинi, не знає де ïï посадити, як пожалувати; та все не розвеселить вона Олесиного серденька. Була стара вже, до того ж змучена тяжкою працею та недостатками; то й веселоï мови од неï не почула молода невiстка. То розкаже яку пригоду людську, то на своє безщастя плачеться, тiльки й добрить, що той свiт, нiби вже в сьому пишному, красному свiтовi нема нi добра, нi краси, анi правди. Коли б хоч з чоловiком словечко перемовити, так не вирве й годинки вiльноï: то те вiн робить, то те, то йде, то ïде, як гiсть додому навертає. Та що далi, то все гiрше. Почав пан хату одмагати: десь прикупив сiм'ю людей, то треба було хати. Ти, – каже Золотаренковi, – йди у двiр; у тебе невелика сiм'я, а схочеш, то й сам собi збудуєш: ти багату взяв. Перетягли ïх у двiр, а тут Бог дав дитинку, хлопчик народився. Пригорнула Олеся синятко до серця, облили ïï дрiбнiï сльози. Сину мiй! дитя моє кохане! погуляв би ти в свiтi, полюбував красу i пишнiсть свiтову, дознав би втiхи й розкошi сьогосвiтньоï, та гiркая твоя неволя буде! Ще в сповиточку загримають тебе, змалечу застукають, – не розiв'єшся, дорогий мiй квiте, iзв'янеш у зеленочку! VI Живе Олеся рiк, i другий, i третiй, i четвертий. Благословив господь дiточками: три сини – як три соколи. А що попомучилась вона, що слiз повипивала над ними, – Мати Божа! Сказано, у дитини заболить пучка, а в матерi серце. Iде на панщину, мусить ïх кидать, а дiтки – одно не говорить, друге не ходить, а третє не вмiє сидiти, – дрiбненькi, догледiти нiкому, бо стару свекруху того ж таки року, як Олеся оддалась, поховали. Пересумує день у роботi, увечерi бiжить – що там моï дiточки, як? А серце мре, непевна вона, чи дiток застане живих i здорових. Хiба таке не бувало, що в одноï жiнки разом два сини втопились, граючись коло ставу на березi? Пiдросли дiти, збулась сього клопоту, так друге лихо приспiло: то пан Семенка, то паничi Йвася шпирують – не догодив, то панi гримає на Тишка – бiг коло неï, не вклонився. Що дня божого дiточки ïï, як бубон, збитi. А хоч коли й мине день без карностi, все неспокiйно, все серце смутиться, все горя та лиха сподiвається. Тiльки що дiти лiт стали доходити, що вже матерi i втiха, i помiч, позабирали ïх до покоïв. З того часу не було веселоï минути, анi спокiйного спання Олесi: i вдень i вночi перед очима чорнявiï хлопченята, потомленi, поблiдлi, привиджуються: самi в покою сидять мовчки, без гуку, без гомону, без забавок, тихенько; аби поворушились, аби словечко мiж собою заговорили, зараз пани й гримнуть: Що там за гомiн! Ось я навчу вас тихо сидiти! Сполохнуться голуб'яточка та й стихнуть. Що дня божого умивається Олеся дрiбними сльозами: ДIТОЧКИ МОÏ! КВIТИ МОÏ! ПОВ'ЯЛИ ВИ В ЗЕЛЕНОЧКУ! Яке було добро, продали, а грошi розкотились. Чи мало ж на таку сiм'ю треба? А панi не дає нiчого, та ще й гнiвається. Ти, – каже, – повинна своє мати: ти багатого батька, є всього доволi! Коли тобi жалко дiтей, то зодягай сама, а в мене й без вас багато розходу. Чоловiк з нудьги зовсiм занепав здоров'ям, отупiв якось, нiчого йому не страшно, не боязко, не болiзно стало; а перво з великого жалю так, було, й обмирає. Не один раз Олеся благає його, було, слiзьми пожалувати дiток, не губити ïх, як вiн у великому горi, не пам'ятаючи себе, стрiмголов, було, кидається з хати, блiдий, очi блищать, такий, що й подивитись на його страшно, – та любими словами, ласкою i вгамує його, що було обiйме ïï й дiток, до себе пригорне та й розiллється слiзьми. VII Якось горювали вкупi, коли знеобачка лихо наринулось, та щонайтяжче: став пан у дорогу ладитись, аж у Москву, i Йвана Золотаренка за собою брав. I не просились, бо такий жорстокий був, немилосердний, що дурно й голову було клонити. – Дiти моï! – прощається Iван, – прощайте, соколи моï яснi! Шануйте матiр, любiтесь iз собою, нiкого не кривдiть... прощайте, дiточки моï любiï! Жiнко моя кохана! не поминай лихом мене, безщасного, що втопив тебе в безодню та й покидаю. Одiллються менi твоï сльози! Олеся й не плаче, стоïть бiла, як хустка, не зведе очей з Iвана, не випускає його iз своïх рук. А тут пан кричить: Хутко, хутко! Пригорнув Iван до серця Олесю востаннє та й побiг. Тодi Олеся, як до пам'ятi прийшла, схопилась – уже нема, далеко; тiльки пил слiдом клубочиться, а коло неï дiти плачуть. – Дiти моï! – скрикнула, – дiти моï! тепер нема в вас жодного оборонця, нема помагача, самi-самiсiнькi зостались у свiтi! I справдi, було хоч гляне в любiï очi, щире слово почує, пригорнеться до його, посумують укупi, все було легше, як мала коло себе прихильну душу, вiрне серце; а то зосталась, як та билина в полi! В селi хоч i не без добрих людей, та кожний iз своєю напастю змагається, свою бiду оплакує. Звiсно вже, панському не те, то друге, а допече; то нiколи чужим лихом бiдкатись. Хiба стара тiтка прибiжить. Вже стара така, зморщена, як сухе яблучко, а все тупає та гомонить, – то хiба вона приплететься та поплаче з Олесею, поблагословить ïï дiточок. Так-то проживає Олеся, працюючи без спочинку, без утоми; так i рiк цiлий минув, як одна година. Все на панщинi, в роботi. Панi така, що й одпочити не дасть: роби та й роби! Де вони на роботi, i вона туди вийде, i столичок за нею винесуть; сяде та все картами розкидає: се вже у неï перва була забавка. Сидить, тiльки очима поводить та вигукує: Робiть дiло! робiть! не лiнуйтеся! Якось-то вирвалась Олеся, пiшла до тiтки одвiдати стару в недузi; а того дня був у селi ярмарок. Бачила Олеся своïх подружок: якi ж то молодицi стали! Так-то убранi гарно, а пишняться, як повнi рожi, i чоловiки коло ïх, i дiточки: которе коником грається, которе орiшками пересипає, а бiльшенькi новими чобiтьми рипають i весело кожному в вiчi поглядають. Олеся стоïть у старiй свитинi, стоïть сама-одна, розлучено ïï з чоловiком, дiточки ïï стомили нiженьки, заклопотали головочку, годячи панському плем'ю, як лихiй болячцi. Нема в ïх нi забавок, анi iграшок дитячих, нема й одежинки про святий празник; i мати вернеться – нiчого не принесе, щоб ïх звеселити, щоб утiшити своïх дiток! Такi-то думки взяли Олесю; а до неï пiдiйде то Ганна, то Мотря, то Явдоха, все знайомi, ще дiвчатами гуляли; i говорять до неï привiтно, i про дiток розпитують; та бубличка ïм дає, друга макiвничка. – Спасибi, спасибi, – вимовляє Олеся, обливаючись сльозами. – Як ви мене не забули, то нехай вас Бог не забуде! VIII Минув i другий рiк – од чоловiка нема вiсток, як у воду впав. Сумувала Олеся, сумувала, та надумала до панiï йти, бо ïй частенько листи шлють. Ввiйшла до покою; панi сидить i гадає на картах, не помiтила ïï приходу. Глянула Олеся коло себе: се той самий покой з дзиҐарями, де вона була молодою, убрана, уквiтчана, сама – як квiточка свiжа, а теперечки?.. Боже мiй милий! Чи се ж вона? Стоïть якась постара, замучена молодиця, печаловита, боязлива... Усе згадалося Олесi: Пропав мiй вiк молоденький! Кланяється: – Панi милостива! будьте ласкавi, скажiть менi, що мiй чоловiк на чужинi, як проживає? – Боже мiй, – скрикнула панi, – збавила менi усе гадання! Бодай ти добра не дiждала! Чого в вiчi лiзеш? Чого тобi треба? – Маєте од пана листи... що там мiй чоловiк, Iван? – Яка розумна! Хiба це пановi нiчого бiльш i писати, як про твого чоловiка, га? Що вiн? та як вiн? Служить, та й годi! – Чи привик, панi милостива, чи здоровий? Ввiйшли паничi, слухають та й оскиряються, а панi аж зареготала. – Та що ти собi думаєш! – покрикнула на Олесю, – пан буде менi писати, чи здоровий твiй чоловiк! Мабуть, ти п'яна або зроду така навiжена. Йди собi геть, iди! Виженiть ïï! Паничi кинулись обоє та й випхнули ïï за дверi. Вже не побачу Йвана i не почую про його, – думає Олеся. – У нещасливу годину позналися й покохалися! Коли так недiль у двi або в три прийшов лист од Iвана. Чи живi, чи здоровi, – пише, – дiти моï любiï, i ти, жiнко кохана? А я то все хворiю; вже б i помер, та змiцняє мене надiя вас побачити i свою рiдну Вкраïну. Як то ви живете-проживаєте? Шануйте матiр, коханiï сини моï, любiтеся щиро! Нехай Господь вас усiх благословить! Нiчого менi вам гостинця послати: хоч я й ходжу у срiбних Ґудзиках, а проте нiчого не маю. Часом пан у гостинi сидить, то я голодати мушу, як не нагодують добрi люди. Що й казати! КОМУ НЕ БУЛО ДОБРА ЗМАЛКУ, НЕ БУДЕ Й ДО ОСТАНКУ! – Таке й тобi щастя, як менi, Iване мiй! – каже Олеся, плачучи. – Коли б же я була письменна, я б до тебе безконечником листи писала, щодня посилала, а теперечки комусь треба поклонитись та попросити. Чи напише ж так сумно й щиро, як моє серденько чує? Пiшла до дяка просити. – Добре, – каже дяк, – я напишу, а що менi за те буде? Глянула вона на його: червоний такий, пикатий, веселий; мабуть, гуляти любить i горiлку вживає: нема надiï, щоб поцiнно взяв. – А що ви, добродiю, схочете? – питає. – А що я хочу? Даси два золотих i кварту горiлки? – Добродiю! будьте ж ласкавi... – То йди до iнших, а нас не руш! – Пишiть, пишiть уже, Господь iз вами! Вiн нашого листа дожидає... Почала казати, а дяк пише. Бiльш вона слiз вилила, як словами промовила, та так-то сумує бiдна, що дяк тiльки головою трясе, а далi й каже: – Чуєте, молодице! Дасте менi двi двадцятки i кварту горiлки? – Ой добродiю! та будьте ж милостивi, треба ще писати... iще не все я проказала. – Я напишу, напишу... годi... а ти не принось двох двадцяток, не треба! – Як же, добродiю? Що ж ви вiзьмете? – Нiчого! – крикнув дяк нiби з досади, та зараз стих i каже: – Скiнчу, та ходiм вип'ємо по чарцi з горя та з лиха. – Дякую за вашу ласку, добродiю, а пити не хочу. Нехай Мати Божа дає вам i долю добру, i здоров'я! Спасибi вам. – Та давай уже, молодице, я твiй лист по почтi пущу. Де тобi справлятись! – А що треба за се дати? – Нiчого. Люди знакомi, то й так вiзьмуть. IX Послав дяк до Йвана лист, та невiдомо, чи бiдолаха його бачив, бо хутко прийшла звiстка од пана, що Йван помер. Та ще писав, щоб слали до його старшого панича i якого там хлопця услугувати. А меншого панича звелiв на столицю виправляти. Почався клопiт у дворi, збирають паничiв у дорогу. Стали й слуг ïм вибирати. Якраз напали на Золотаренкiв. Казали Олександру покликати. Тiльки тодi й згадали про неï, а то нiхто й не спом'янув, яку ïй Господь велику тугу послав. Прийшла вона; панi й каже: – Збирай синiв у дорогу, з паничами поïдуть. А вона стоïть, дивиться панiï в вiчi, наче не розумiє; тiльки зблiдла як крейда. Панi розсердилась: – Що ти, глуха, – кричить, – чи нiма?.. Упала нещаслива, не зможе й словечка вимовити, тiльки руки здiймає ридаючи. Як розлютується панi, як накинеться на неï! – Та я тобi й те, й те зроблю! Так-то вже напустилась панi, неначе вона яку велику шкоду вчинила – свою рiдну дитину пожалувала, що вже сам Господь звелiв своïх дiток жалувати, а ïï зганили, й обiдили, i з покоïв вигнали! Що чуло ïï серце змучене, нiхто того не знав, нiхто й не спитав. Треба синiв на чужину зряжати. Чи вернуться вони стару неньку поховати, чи, може, як ïх батенько, самi там поляжуть, що й голiвки нiхто не оплаче! А може, зледащiють ïï дiточки, ïï соколи яснi, що тепер виряджає хороших, добрих i щирих, а доведеться, може, таких побачити, що бодай не дiждати нiкому! Хто ïх порадить? Хто на розум добрий навчить? А тут ще недостатки та нужда гiркая, що нi з чим i вирядити: нi сорочечки, нi одежинки годящоï. Що було, останнє яке добро, – продала, дiток надiлила i на смерть собi нiчого не оставила. Востаннє спочили сини, а вона пильнує, а вона пильнує цiлу нiч над ними, тихо та гiрко плачучи. Останню нiчку ночують! Скiльки-то часу мине, поки вона знов побачить любих хлоп'ят, та чи ще коли побачить! От уже й сонечко сходить... дзвякнув дзвiнок... Веде Олександра дiток, обливаючись сльозами, та все тiльки благословляє ïх та хрестить... – Паничики! – промовила до паничiв, кланяючись у землю, – будьте милостивi до моïх хлопцiв! А паничi й одвернулись. – Мати Божа! – крикнула Олександра, ридаючи, – я тобi своïх дiток уручаю!.. Сини моï, сини моï... – та й ввалилась, як трава на гостру косу. X Коли кому вiк нещасливий, то й довгий, кажуть; так i Олександрi: прогорювала ще скiльки лiт сама з малим Тишком. Про старших синiв i чутки нема; може, що й пишуть паничi, так панi не каже. Панi тим часом село продала та переïхала у мiсто жити. За нею й Олександра мусила ïхати, i там ще скiльки людей. Якби хто знав або схотiв ïï наставить, то вона вдовою була б iзнов на волi, некрiпачка; та що вже тепер по тiй волi! Олександра так занепала здоров'ям, що й робити нездужає, а панi гнiвається: Дурно, – каже, – хлiб мiй ïси! А далi так уже розлютувалась: Iди собi, – каже, – куди хочеш. Коли ти робити не здужаєш, то й ïсти не проси. Йди собi з двора й хлопця бери! Вийшла Олександра з панського подвiр'я i Тишка за собою вивела. О, – каже, – панське дворище! бодай нiчого доброго зроду-вiку в тебе не вступило! Пiшла найматься; та щось iз тиждень попiд тином ночувала, поки собi мiсто знайшла в якогось коваля. А сей коваль такий, що хоч би й паном йому бути, лихий та сварливий, Господи милосердний! I жiнку лає, i дочку; а як сп'янчиться, то всi вiкном утiкають: зараз битись! Та ще й кричить: – А чому менi жiнку не бити або кого iншого? треба всiх бити, бо й мене бито! – Хiба я тому винна? – плаче жiнка. – А як же не винна? одно за одного мусить одвiчати! Отакого коваля викували! Коли б хто побачив: несе, було, на гору вiдра з водою стара, убога жiнка, а за нею чорнявий обшарпаний хлопчик скаче, – чи пiзнав би хто Олександру, багату козачку, пишну дiвчину? Не послужила й мiсяця – занедужала; жене коваль з хати. Куди йти? Поплелась у панський двiр; тiльки що в браму вступає, а панi й стрiчає ïï лихими словами: – Що, – каже, – згодувала собi синка злодiя! Обкрав твiй Семенко панича! Та пiдожди лишень, пiдожди! А ти чого прийшла? Нездужаєш? Женiть ïï з двора, женiть!.. Вивели Олександру з подвiр'я та й кинули пiд тином без помочi, саму iз малим Тишком. Плаче бiднесенький хлопчик, плаче! – Боже ж мiй милий! мiй Семенко злодiй!.. Ой Семеночку, Семеночку! дитино моя добра й щира! Яково-то менi чути таке про тебе!.. Батько ж тобi наказував... Синку ж мiй нещасливий! спом'яни свою неньку стару!.. А Тишко, не розумiючи, обiйма ïï та все вмовляє: – Не журiться, мамо, не плачте, Семенко вернеться. I Семенко, i Йвась, обоє приïдуть... Та вмовляючи неньку, й заснув коло неï. XI Благословилося на свiт; прокинувсь Тишко та й пiшов просити... Дивиться Олександра, як ïï дитина рученята простягає до людей; як хто копiєчку дасть, хто бублика, iнший чорняву головку погладить, а iнший одiпхне – все бачить Олександра. Коли ось пiдiйшов якийсь муж до неï та й питає, чого тут лежить, чия вона. Розпитався про все. Ходiм, – каже, – до мене, поки одужаєш, – i провiв ïï до своєï господи з Тишком. Вiн жив собi з ненькою вкупi; удовець був i дитиночку мав маленьку, дочку. Вони мiськi були, мiщани, i заможнi – всього було досхочу. А що вже добрячi, то нiчого й казати! За тиждень Тишко налився, як червоне яблучко, так i качається по дворi. Олександра то не натiшиться – одужала, помолодшала. – Наймись у нас дитини доглядати, – кажуть ïй, а вона й душею радiє. Найнялась. Живе в ïх тихо й спокiйно; усе б добре, та думки про Семенка ïï сушать... – Е-е, – каже хазяïн, – чого журитись? Може, ще не така бiда, як ти думаєш. Розпитайся, де вiн служить. Як у панича, то, має бути, панич простив. Увечерi нишком, щоб панi не побачила, пiшла Олександра й розпитала двiрських людей. – Тiльки й чули, – кажуть, – що дуже твого Семенка катували, а таки зоставив панич при собi його, – А що? – питає хазяïн. – Та добрi вiстi, паночку, – каже Олександра, плачучи, – кращих не почую. – Годi плакати, небого! Паничi не вiкуватимуть та чужинi, приïдуть, i синiв побачиш. Та придбай ïм що небудь, щоб дякували матерi. А вона вже й скриньку купила, пошила калиточку та все складає туди грошi. Се моïм дiточкам буде! – думає. Прийде хазяïн з торгу, то, було, й кличе: – А йди лишень, небого! ось тобi новенький карбованець, помiняймось на старого. Бiжить Олександра, мiняється, дякує йому, Боже як! та радiє, як та мала дитина. Полюбує новенькими грошима, що так аж сяють, i сховає знов дiточкам. Треба хазяïну кудись далеко на хутiр виïздити; кличе Олександру з собою. Та як би то панi пустила! Ïде до панiï, щоб бумагу ïй дала; а панi: – Не хочу я, не дам тобi бумаги i ïхати не пущу. Ти повинна менi платити. Скiльки береш? – Два рублi в мiсяць, панi. – То й плати менi два рублi в мiсяць, так пущу. – Треба ж менi зодягнутись самiй i хлопця зодягнути. – А менi треба ще й бiльш од тебе. Ти яку-небудь свитину накинеш та й байдуже, а нам треба жити по-людськи. Як не даси двох рублiв, то й не пущу! I не пустила. – Дай уже ïй два рублi, – каже хазяïн, – а ми тебе ие обiдимо. Так панi вже каже: – Хочу три рублi, та, може, й за три ще не одпущу. Уже й сам хазяïн ходив, просив. – Не хочу та й не хочу! Сам i поïхав на хутiр. – Бодай, – каже, – таких i не знати, й не бачити, як твоя панi. XII Знов забрала в двiр Олександру. Тишка взяла до покоïв, а до матерi, було, й не пустить, хiба нишком прибiжить на годинку. Вже тяжко нездужала бiдна Олександра; лежала сама, i води нiкому подать; лежала й смертi дожидала. Не було нiкого коло неï, тiльки старий недужий ключар панський сидiв у хатi. – Братiку мiй ласкавий! – промовила Олеся, – покличте Тишка, нехай я поблагословлю свою дитину: уже менi Господь смерть посилає... – Нема вашого Тишка, сестро: я бачив, за панiєю поïхав. – Нехай же його Мати Божа поблагословить! – зговорила плачучи. – Дитя моє кохане!.. Дiти моï, дiти! Є вас, ЯК ЦВIТУ, ПО ВСЬОМУ СВIТУ, тiльки вас коло матерi нема потомленi вiка звести! Викохала я вас лихим людям на поталу... Де ж ви, моï голуб'ятка! моï соколи яснi? Якось старий ключар змiгся та людей закликав. Увiйшли люди в хату. Вона глянула: – Пiдведiть мене, добрi люди! Пiдвели ïï; зняла вона з себе калиточку в шиï та й дала ïм: – Се моïм дiткам... шiсть карбованцiв... оддайте... Хто має божу душу, навчайте мого Тишка на все добре!.. Не обiжайте бiдного сироту (а слiзьми так i зрошається)... будьте до його милостивi!.. Смерть мене постигає саму... Викохала собi трьох синiв милих, як трьох голубiв сивих... та нема й одного коло мене... Сини моï! дiти моï!.. Та як жила плачучи, так i вмерла плачучи. А панi така, що й поховати добре не хотiла, не то пом'янути. Двiрськi люди самi й поховали, i пом'янули нещасливу.
Козачка


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация